Персональна онлайн виставка

🔶 Галерея «Мистецтво Слобожанщини» КЗ «ООМЦКМ» представляє до вашої уваги віртуальну фотовиставку Олександра Маца «40000 кроків у зоні відчуження. Чорнобиль — 35 років потому» до Міжнародного дня пам'яті про Чорнобильську катастрофу.

🔸Документальний фотопроєкт «40000 кроків у зоні відчуження. Чорнобиль — 35 років потому» - спроба переосмислення трагедії Чорнобиля через призму сучасної фотожурналістики. Через серію знімків ми занурюємося в мовчазну присутність зони відчуження, де кожна руїна, кожне покинуте вікно іржавої школи чи будинку культури промовляє більше, ніж слова.

Проєкт розповідає не лише про катастрофу, а й про її довготривалий відголос у пам’яті поколінь — про життя до, під час і після. Це документальна хроніка без свідків, де світло, тіні та пустота стають носіями правди.

Фотографії створені з журналістською точністю та глибокою повагою до історії. Водночас у кожному кадрі відчутна художня чутливість автора — Олександра Маца, сучасного цифрового митця. Його бачення поєднує документальний стиль із елементами концептуального мистецтва, використовуючи сучасні інструменти обробки та цифрові технології для того, щоб показати невидиме — емоцію, пам’ять, тишу.

Це не просто проєкт про трагедію. Це — візуальна медитація про час, відповідальність і надію.

🔹Віртуальна фотовиставка Олександра Маца «40000 кроків у зоні відчуження. Чорнобиль — 35 років потому» буде доступна на ресурсах галереї «Мистецтво Слобожанщини» ООМЦКМ:
Facebook: https://www.facebook.com/oblgalleryMS
Альбом: https://www.facebook.com/media/set/?vanity=oblgalleryMS&set=a.1253192489962559
Instagram: https://www.instagram.com/galereya_slobozhanshchyna
Telegram: https://t.me/oblgallerymc/6674
Сайт КЗ «ООМЦКМ»: https://www.cultura.kh.ua/uk/virtual-gallery/category/423-virtual-gallery-ms

Контрольно-пропускний пункт

Дивлюся в скло й бачу відображення онука старшого брата, а за ним — величезний напис «СТІЙ! Заборонена зона». Колись я був серед тих, хто входив сюди без страху, але з гострим відчуттям обов’язку. Ще тоді цей знак лякав людей своєю попереджувальною символікою, а я дивився на нього як на чергову перепону, котру треба було здолати.

Тепер усе інакше. Я бачу своє відбиття поруч із радіаційним трикутником і ловлю себе на думці, що час не зупинився — він просто змінив мене. Тоді я не уявляв, який слід залишиться в моїй пам’яті від цих місць. Вони ніби завмерли, нагадуючи про незриму небезпеку. Про те, що у повітрі досі витає відгомін вибуху, який назавжди поділив життя на «до» і «після».

Стоячи тут, відчуваю, як у пам’яті зринають обличчя тих, із ким я працював пліч-о-пліч. Ми не вважали себе героями. Ми просто робили те, що мали зробити. Тепер же дивлюся на цей знак і згадую — кожна його тріщина, кожне злущене слово стало символом моїх спогадів, які ніколи повністю не зітруться з душі.

Гінекологічне крісло

Пам’ятаю, як уперше зайшов до покинутого пологового будинку. Повітря тоді було густе від тиші та непевності. Ми прийшли обстежити будівлю, перевірити рівень радіації. Хтось помітив крісло у кутку палати, але ми навіть не встигли наблизитися — були надто зосереджені на завданні.

Згодом, коли повернувся сюди вдруге, побачив його ось так, просто надворі. Це гінекологічне крісло, що донедавна допомагало з’являтися новому життю. Тепер його металевий каркас іржавіє серед заростей, немов закам’янілий свідок днів, коли тут лунали голоси породіль і лікарів. Я подивився на нього й відчув, як час стискає серце: це місце створювалося для народження, а тепер нагадує про те, як усе може припинитися в одну мить.

Зелене листя навколо настільки яскраве, що важко повірити, ніби природа м’яко огортає наслідки аварії. Але я знаю правду: руїни й порожні стіни все ще зберігають у собі відгомін трагедії. Дивлячись на це крісло, згадую обличчя тих, хто стояв поруч зі мною, коли ми виконували свій обов’язок, лікуючи рани цієї землі. Мені важко уявити, скільки життів могли врятувати або прийняти в цьому закладі, якби не те, що сталося.

Тепер воно нагадує про минуле, що ніколи не повернеться, й про мою власну історію. Ту, де я і мої товариші поклали здоров’я та сили, аби зупинити подальшу біду. І серед заростів зелені це старе крісло залишається символом того, що все ще можна було врятувати — життя.

Скляні витрини

Пригадую, як колись давно я відвідував це кафе з друзями. Тоді вивіска «Прип'ять» яскраво виблискувала на сонці, а всередині пахло свіжою випічкою й лунали розмови та сміх. Здавалося, що місто ніколи не спиниться, і ми теж не зупинимось у своєму звичному ритмі життя.

Та все змінилося за одну мить. Я прийшов сюди вже як ліквідатор, у захисному спорядженні, розуміючи, що заради безпеки людей цей заклад назавжди залишиться замкнутим. Тоді мені й на думку не спадало, що час більше не поверне тих днів, коли кафе «Прип'ять» було сповнене життя і голосів.

Тепер скляні вітрини вкрилися зеленню й напівпрозорою павутиною часу. Вивіска блякне під сонцем, літери здаються німими свідками того, як ми всі колись жили без страху перед майбутнім. Дивлюся на ці стіни й згадую, як ми заходили сюди погрітися, як тут велися нескінченні розмови. В моєму серці піднімається важкий сум, бо я знаю: «Прип'ять» більше не відчиниться для своїх гостей.

Залишився лиш я — та мої спогади про часи, коли замість тиші тут була музика, а замість заростей на подвір’ї — усміхнені люди. Але попри все, я бачу крізь зруйновані двері слід того життя, за яке ми боролися. І нехай ця зелень проростає крізь тріщини — вона нагадує, що навіть після найгіршої трагедії природа й надія знаходять свій шлях.

Артефакт

Коли я натрапив на цю бетонну конструкцію серед хащів, серце стиснулося. Здається, вона колись мала якесь символічне значення — можливо, частина входу до санаторію, чи декоративна арка біля якогось громадського місця. Тепер вона — просто мовчазний уламок часу, що виступає з-поміж дерев, як мовчазний спогад про іншу епоху.

Я пам’ятаю, як ми проходили повз неї ще в перші дні після аварії. Усе тут тоді ще було відносно свіжим — фарба хоч і вицвіла, але не облущена, довкола не було стільки заростей. Ми тоді не дивилися на такі речі — поспішали, виконували накази, працювали зосереджено, не маючи часу на сентиментальність. Але ця арка стояла й тоді, як мовчазний свідок того, як усе завмерло в одну мить.

Тепер, коли я знову тут, уже не в захисному костюмі, а як звичайний спостерігач, я бачу, як час обіймає цю бетонну форму. Природа повільно бере своє, проростає крізь тріщини, обіймає все живе і мертве. Але навіть у цьому розпаді — є щось величне. Бо ці уламки — не просто бетон. Це пам’ять. Пам’ять про людей, про місто, про жертву.

Я стою під цією конструкцією і думаю: ми зробили все, що могли. І, можливо, ось такі артефакти — єдине, що ще нагадуватиме наступним поколінням: тут було життя. І його вартувало рятувати.

Вітражі "Прип'яті"

Я стою посеред цієї зали, де крізь тріснуті вікна пробивається світло, і мені здається, що час зупинився. Ці вітражі… Я пам’ятаю їх ще з тих днів, коли ми прибули сюди, щойно стало зрозуміло, що місто вже не повернеться до життя. У той момент усе було наче в тумані — радіація, паніка, страх. Але вітражі — вони вразили мене ще тоді.

Кольори. Форми. Символи. Мабуть, хтось колись створював це з любов’ю, з вірою в майбутнє. Тут — люди, зірки, планети, рух, політ. Наче це була мрія про нову еру — світлу, технократичну, космічну. Я дивився на них тоді, стоячи у захисному костюмі, й не міг не подумати: яка іронія. Місто майбутнього зупинилося через те саме майбутнє, що вийшло з-під контролю.

Тепер я тут без захисту. Минає майже сорок років, а кольори досі тримаються. Світло грає на плитах, наче нічого не сталося. Але підлога тріснула, пил вкриває бетон, а природа повільно просувається всередину.

Я не знаю, чи хтось іще побачить ці вітражі. Можливо, колись усе це завалиться. Але я знову їх побачив. І як ліквідатор, і як людина, яка втратила в цій катастрофі щось більше, ніж просто молодість, — я бачу в цих малюнках пам’ять. Надію. Мрію, яку ми мали.

І хоч усе довкола зруйноване, ці вікна все ще дивляться в майбутнє.

А небо тут бірюзове, і риба....

Підійшов до цієї води тихо, майже навшпиньках. Хоча навколо — ні душі. Лише вітерець ледь колише очерет, та дзеркало води — таке спокійне, таке ідеальне, що аж моторошно. Колись тут був причал. Пам’ятаю — ми з хлопцями стояли саме тут, у важких костюмах, тримаючи дозиметри, наче свічки. Не знали, що шукати, але шукали — заміри, проби, тиша. Завжди тиша.

Тоді здавалося, що сама природа затамувала подих. Ніби знала — щось трапилось, щось пішло не так. Тепер же здається, що вона прийняла все. Вода знову чиста, не по вигляду — по спокою. Блакитне небо, хмари, дерева — все відбивається в ній так, ніби це рай. Та ми, ліквідатори, знаємо: тут не рай.

Але я радий, що прийшов сюди знову. Побачити, що з того всього виросло. Тут — нове життя. Бачив навіть рибу, уявляєш? Під водою щось майнуло — і зникло. Не знаю, як вона там вижила, але живе.

І я теж живу. Минуло десятки років, а я знову біля цієї води. І хай радіація вже давно осіла, хай іржа з’їла метал, я все одно відчуваю тут… тягар пам’яті. Та водночас — спокій. Ніби вона, ця тиха вода, обіймає мене, як стара знайома, мовчазна й вічна.

Склянка газованої води за копійки...

Пам’ятаєш ці автомати? Я — так, пам’ятаю добре. Газована вода без сиропу — копійка, з сиропом — три. Склянка — одна на всіх. Ми дітьми не задумувались: пив, сполоснув водою, поставив назад — і біг далі. Літо, пилюка, коліна в зеленці й ця жадана прохолода після школи.

Коли я повернувся сюди вже як ліквідатор — автомат ще працював. Уявляєш? Після вибуху, після евакуації, коли місто вже стояло німуще й порожнє — натискаєш кнопку, а вода біжить. Та вже інша. Радіоактивна. Невидима отрута в кожній краплі.

Ми дивились на це ніби в кіно. Наче все як раніше, тільки тепер це небезпека, замаскована під спогад. Техніка працювала, але життя в ній уже не було. Тільки ілюзія. І пам’ять. Бо цей автомат для мене — про час до. Про дитинство, безтурботність і той знайомий смак сиропу, що тепер гірчить у спогадах.

Руни різи театру

Бачиш ту мозаїку? Колись я щодня проходив повз неї, прямуючи на роботу. Вона прикрашала будинок культури, здається, чи, може, щось театральне було — уже й не згадаю точно. Але це обличчя, ці форми, що ніби виринають з каменю, — пам’ятаю чітко.

Після вибуху сюди потрапив випадково, через місяць після аварії. Завдання було рутинне — заміри, фотофіксація, але ноги самі повели туди, де колись звучала музика, де сміялись діти, де я колись цілував дружину, перед тим як вона вийшла на сцену в самодіяльному спектаклі.

І от вона — мозаїка. Майже неушкоджена. Лише час і тиша обліпили її, як пил. Природа вже бере своє, але кольори все ще тримаються — червоні, сріблясті, сині. Наче кричать з глибини минулого: «Ми ще живі».

Я стояв, і в горлі щось стискало. Не через радіацію. Через пам’ять. Тут усе залишилось — не в бетоні, не в плитці, а в мені. Ми рятували землю, але втратили цілий світ. І цей світ, дивись, досі дивиться на нас кам’яними очима з руїн.

Музшкола чекає на студентів

Це була музична школа. Так, отам праворуч — клас баяну, а зліва — кабінет, де мій син учився грати на скрипці. Малий тоді був, але пальці мав тонкі й чутливі. Викладачка казала: буде талант. І я вірив.

А тепер дивлюсь на ці двері, на цю мозаїку над входом — як зорі, як хвилі звуку, що застигли в камені. Її й досі видно здалеку, яскраву, космічну. Начебто музика досі лине між дерев, крізь ті шибки, що розсипались мов ноти на партитурі тиші.

Коли я повернувся сюди з дозиметром, все ще пахло пилом і старим лаком. Усередині — тиша. Така тиша, що в ній починаєш чути себе. Радіація вже впилась у стіни, в інструменти, в підлогу, але спогади — чисті, як і тоді. Я бачу себе на концерті, у першому ряду, тримаю фотоапарат. Мій хлопець грає Бетховена, руки трохи тремтять, але він справляється.

Школа стоїть. Її не зруйнувала ні катастрофа, ні час. Вона просто чекає. Може, не учнів — але хоча б тих, хто пам’ятає звук. Я пам’ятаю.

Дуже страшне місце

Я не заходжу всередину. Ніколи. Навіть зараз, через стільки років. Лише зупиняюсь перед входом. Оце він — той самий корпус лікарні. Тут лежали перші. Хлопці, які в перші години після вибуху були на станції. Їхні обличчя я бачив у світлі ламп і в тінях коридорів. Вони ще тоді тримались — жартували, мовляв, «обгорів, як на пляжі», але ми вже знали…

Я допомагав їх вивозити. У свинцевих ношах, у захисних костюмах, що нічого не захищали. Стіни тут пульсували — не від болю, а від рівня. Дозиметри пищали, як скажені. У деяких місцях стрілки одразу зашкалювали — просто виламувались у край шкали. Радіація впилась у матраци, в халати, в ліки, у кожну плитку на цьому ганку.

А зараз… Бачиш, як природа повертає собі територію? Вікна вибиті, сходи — наче після артобстрілу. А на даху ще висить знак — нагадування, що тут колись рятували, поки могли. Поки не стало запізно.

Тут страшно. Страшно не тому, що темно чи порожньо. А тому, що ці стіни пам’ятають більше, ніж хочеться згадувати. Я був ліквідатором. І я бачив, як радіація не просто вбиває — вона стирає людей повільно. І безповоротно.

Захист голови

Пам’ятаю, ми зайшли сюди зранку. Було тихо. Навіть надто тихо, як для занедбаної будівлі. Дозиметри мовчали — рідкість для таких місць. Ми мали оглянути приміщення, але мене зупинив… оцей чайник. Просто стояв посеред зруйнованого ґанку. Весь у дірках, пожований часом, але чомусь з ручкою догори, ніби його щойно хтось поставив.

Я нахилився, щоб краще роздивитись, і тоді… Я почув дитячий сміх. Чітко, недалеко. А потім погляд ковзнув на стіну. Там — малюнок дітей, які водять хоровод. Але я точно пам’ятаю, коли ми були тут вперше — тієї мозаїки не було. Хтось або щось зробив це після. Але хто?

Ми з напарником переглянулись, не промовивши ні слова. Повернулись до виходу, але у дверях почувся дзвін — ніби чайник знову опустили на каміння. Ми обернулись, і я побачив… що він стоїть вже на кілька сантиметрів лівіше, ніж був. Я клянуся. І ручка була опущена.

Після того ми не повертались сюди. Чайник — простий, алюмінієвий, наче мільйон таких у кожній радянській кухні — але від нього тягнуло чимось… потойбічним. Можливо, він залишився тут не просто так. Можливо, в ньому — чиясь історія, чиясь втрата. А може й чиясь душа.

Ліквідатором бути — це не тільки з радіацією мати справу. Тут і речі починають дихати.

Прибулець з Урану

Коли ми знову опинилися в цій частині зони, сонце саме ховалося за верхівками дерев, кидаючи довгі тіні по залишках сходів. Ті сходи були дивні ще тоді, влітку вісімдесят шостого. Ми всі помітили — як не йдеш, здається, що ти вже це проходив. Наче в нескінченному повторі. Дежавю. Декілька хлопців навіть жартували: «Може, нас тут інопланетяни тестують?».

А потім, з лівого боку колони, я побачив це. Малюнок. Зараз кажуть — графіті, тоді ж це виглядало інакше. Постать, тінь, чи то людиноподібна істота, чи то щось з далекого сну. Руками вона ніби жестикулює — чи запрошує, чи попереджає. Але що мене тоді вразило — вона була свіжа. Надто свіжа, щоби зберегтись на цьому фасаді понад тридцять років.

Ми підійшли ближче. Хтось пожартував: «Це прибулець з Урана прийшов перевірити, як ми тут, з випромінюванням справляємось». Сміх був нервовий. Я тоді приклав руку до стіни — і поклявся б, вона була тепла. Але ніби не від сонця, а зсередини.

Двері були відчинені. Темрява всередині ковтала звук. І тут — тріск у дозиметрі. Рівень підскочив. Різко. Ми розвернулись і пішли. Ніхто не сказав ані слова. Але в очах у кожного була та сама думка: ми тут не самі.

Через роки, я часто думаю про той малюнок. Хто його залишив? Людина? Час? Чи, може, дійсно… прибулець? І чому він досі стоїть там — цілим, незмінним, наче сторож, що чекає.

Ліжко у нову квартиру

Я пам’ятаю, як ми вперше зайшли сюди — до магазину, що колись був гордістю мікрорайону. Полиці тоді ще стояли, а в повітрі зависала густа, ніби масляниста тиша. На вулиці ще світився світлофор — зелений, безглуздо мигав у порожнечу.

А тут, серед уламків і розірваного асфальту, я побачив його. Помаранчевий диван. Абсурдно яскравий, як свіжа рана. Наче хтось залишив його тут навмисне — трохи на бік, поруч з уламками прилавка. Він був чистіший за все довкола, ніби не з цього місця.

— "Бери, — жартував мій напарник, — ось тобі меблі в нову квартиру в Києві!"

Я сів на нього. Не знічев’я — втома вгризалась у кістки. І тоді сталося щось дивне: я ніби провалився в інший час. Раптом мені здалося, що в магазині знову світло. Що по залу ходять люди. Що касирка сміється з покупцем, який забув цукор.

Я почув звук коліс візка. Озирнувся — пусто.

Це тривало мить. Може, мені здалося. Може, це просто мозок, перевантажений радіацією і страхом, намагався вчепитися за щось знайоме. Але коли ми виходили, я глянув назад — і поклявся, що диван був трохи... посунутий. Наче хтось таки сидів на ньому після мене.

Кажуть, зона зберігає речі, які хочуть бути знайденими. А ще — часом вона грається з нами. Іноді через такі ось помаранчеві дивани.

Втомився фоткатись

Я пам’ятаю його ще з перших днів, коли ми приїхали сюди. Тоді ми звали його просто — Пес. Хтось казав, що він був службовим, когось із евакуйованих. Інші казали, що він з’явився з лісу — сам, як привид, чорний силует поміж бетонних кістяків.

Але він завжди був поруч. Спершу обережний, не довіряв нікому. А потім почав ходити за нами. Не гавкав, не скиглив — просто дивився. Інколи сідав поруч, коли ми сиділи, знеможені, біля якихось руїн. Мовчав, як і ми. Іноді здавалось, що він розуміє — все.

Минуло багато років. А нещодавно я знову приїхав сюди. Не за наказом — сам. Ходив тими самими стежками, заходив у ті самі будівлі. І там, у затінку зруйнованого сходового прольоту, я побачив його. Лежить, спить. Може — вже вічно. Може — просто відпочиває.

Я сів навпроти й навів камеру. І тут він відкрив одне око, подивився на мене з таким поглядом, ніби каже: «Скільки можна, чоловіче. Дай поспати. Я вже втомився бути символом».

І я поклав камеру. І сів біля нього, як колись. Просто посидіти. Мовчки. Бо ми обоє знали — тут, серед іржі, уламків і тіней, іще є щось живе.

Бонзи Червоного

Я тоді ще не знав, що саме мене приведе в цю кімнату. Просто йшов, як завжди — слідом за тінями минулого. Весь цей будинок давно вже тріщить по швах, але саме тут, за облупленими дверима, я знайшов… їх.

Бонзи Червоного.

О, ми всі їх знали. Точніше, знали їхні портрети, гасла, обличчя, що дивилися на нас зі стін, з трибун, з газет. А тепер вони лежали тут, під шаром пилу й уламків, як забуті ікони старого культу. Отой в костюмі з холодним поглядом — здається, я сам його колись розвішував до якогось з’їзду. Був наказ. Не питали чому. Просто робили.

Я тоді був молодим, тільки з армії. А потім — аварія, і я вже не був молодим. Пам’ятаю, як у ті перші тижні ми зривали ці самі плакати. «Щоб не сіяли паніку», казали. А може, щоб самим не бачити того абсурду — ці портрети, ці дитячі обличчя на тлі променя комуністичного сонця, коли навколо лежало справжнє пекло.

А тепер усе це лежить отут, разом. Повалені, зім’яті, ніби й самі соромляться. Мовчазні, як і ми.

Я присів на обгорілу раму й довго дивився на них. Не зі злістю, не з ностальгією. Просто як на рештки великої декорації, що давно втратила сенс. І в тиші я, здається, почув, як хтось з них прошепотів: «Вибач...»

А може, то я сам.

Двері до «театру абсурду» закриті, поки що...

Двері до цього місця я пам’ятаю ще з того часу, як усе тільки починалося. Вони були важкі, металеві, пофарбовані в колір тривоги. Ми не відкривали їх просто так — тільки за наказом, тільки в повному спорядженні, тільки з дозиметром у руці, що пищав так голосно, наче в наслідок тієї мелодії мала вибухнути сама реальність.

"ВХІД ЗАБОРОНЕНО. УВАГА: НЕБЕЗПЕЧНА ЗОНА." — ці слова, наче вирізані по пам’яті. Вони більше не лякали. Вони нагадували. Про ту межу, яку ми тоді переступили. Не фізичну, не просторову — а людську.

Я часто думаю про ті двері як про завісу до театру. Театру абсурду. Де акторами були ми — прості хлопці з різних міст, які в один день стали “ліквідаторами”. Без репетицій. Без сценарію. А глядачів не було. Тільки безмежне мовчання довкола.

Зараз ці двері зачинені. Іржаві, з обдертою фарбою, але все ще тримають свою таємницю. Вони мовчать, як і ми навчилися мовчати. Бо що ще сказати про те, що не вкладається в слова?

Але я знаю — одного дня хтось знову до них підійде. І, можливо, відчинить. Театр абсурду ще не сказав свого останнього акту.

А ми… ми просто ще тримаємо куліси.

Іржавий паркан

Цей іржавий паркан — як шрам. Стоїть, мовчить, а пам’ятає все. Я доторкнувся до нього рукою, не зважаючи на те, що пальці вже давно не слухаються так, як колись. Колись, коли ми ще вірили, що зможемо повернути все назад. Що досить буде просто вимити, винести, засипати — й земля пробачить.

Це був майданчик атракціонів. Тут мали сміятись діти. Вони не встигли. Чи, може, хтось таки прийшов у ту ніч — востаннє, не знаючи, що це вже кінець. Машинки застигли так, ніби тільки-но зупинились. Ще трохи, і можна буде вставати з сидіння, бігти до батьків, просити ще одну поїздку. Але батьків тут більше не було.

Тоді, коли я прийшов сюди вперше після аварії, мені було 28. Молодий, дурний, із наказом у кишені й гіркою тривогою під ребрами. Пам’ятаю, як ми тоді з хлопцями жартували — мовляв, от відкриють, і кататимемось хоч до світанку. Ніхто не сміявся щиро. Паркан уже тоді був іржавий.

Тепер дерева проросли крізь метал. Природа забрала собі те, що залишили ми. Вона не питає дозволу, не знає, що таке дозиметр. Вона просто проростає.

Я стою за парканом і думаю: може, ми всі — теж такі атракціони. Трохи поїжджені, трохи забуті, трохи небезпечні. І все, що залишилось — це чекати, поки хтось наважиться знову увімкнути світло.

Скріпіло і не піднялося

Скрипіло. Як жива істота, яка не хоче помирати. Скрипіло, наче щось просилося наверх, до неба, але не піднялося.

Я був тут, коли ще дим не вивітрився до кінця. Коли все ще смерділо графітом, а в повітрі стояло дзижчання — не від комах, а від тиші, яка лупила по вухах. Нам тоді наказали зачистити майданчик, і ми підійшли до колеса — того самого, що так і не крутнулося в день відкриття. Пам’ятаю, один із хлопців пожартував: «А давай покатаємось?» — і махнув рукою, ніби все це було просто пилюка, не смерть.

Я доторкнувся до металу, спробував зрушити кабінку. Вона скрипіла. Але стояла. Ніби все в ній — застрягло. Час, плани, мрії, діти з повітряними кульками. Вона не хотіла підніматися. Її більше не цікавило небо.

Ми залишили це колесо як є. Тепер воно — частина лісу. Дерева підступили ближче, птахи співають у тій же тиші, яку я пам’ятаю. А скрип все ще в мені. Не змащений роками, не забутий. Просто чекає.

Життя і не життя

Корінням до неба

Червоні лінії. Листів не чекайте.

Приїде нове ліжко. Купимо шпалери і будемо жити.

Червоне і обшарпане запрошує.

Шкільний "Радій"

Кисень

Із нізвідки в нікуди

Тренер вийшов

Ілюзія захисту

Цей протигаз колись був моїм. Висить тепер на іржавому гвіздку, мовчазний і забутий, на тлі облуплених стін. Я пам’ятаю, як одягав його вперше — ще не до кінця розуміючи, у що ми всі тоді вв’язались. Він тиснув на обличчя, запотівав, але давав хоч якусь ілюзію захисту. Ми йшли туди, куди більшість не наважилась би — у саме серце тиші після вибуху.

Тепер його лінзи напівпрозорі, затуманені часом. Вони дивляться в порожнечу, як я тоді дивився крізь них — у світ, що став непридатним для життя. Світ, де кожен крок міг стати останнім. Але ми йшли, бо так було треба. Ми не герої — просто були там.

Світло падає на нього тепер зовсім інакше — спокійно, майже лагідно. І цей спокій лякає більше, ніж будь-який шум. Бо він нагадує: життя тут колись було. Люди сміялись, працювали, жили. А тепер залишився лише я — у пам’яті, у пилюці, у цьому старому протигазі, що тримає мою присутність серед тиші.